Перше, що наступного ранку побачив містер Піквік, була постать Сема. Містер Велер сидів на маленькій чорній валізці і замислено споглядав на показну фігуру чарівного Сманґля, а Сманґл, майже зовсім одягнений, сидів на своєму ліжкові і надаремно силкувався примусити містера Велера відвести від нього очі. Кажемо, надаремно, бо Сем уперто дивився на ноги, голову, обличчя й бурці містера Сманґля з таким виглядом, ніби перед ним була не живуща істота, а дерев'яна статуя або опудало з соломи.
— Ну, ще будете дивитись? — спитав містер Сманґл, насупивши брови.
— Ні, тепер я й так упізнаю вас, де б ми не зустрілися, — весело відповів Сем.
— Не будьте брутальні з джентлменом, сер, — застеріг містер Сманґл.
— Боронь боже, — сказав Сем. — Коли ви скажете мені, що він прокинувся, я поводитимусь ім ним якнайчемніше.
Це зауваження, яке здаля натякало на те, що містер Сманґл, на думку Сема, не джентлмен, розлютувало його.
— Майвінсе! — запальчасто скрикнув містер Сманґл.
— В чім там справа? — озвався той з свого ложа.
— Хто в дідька цей хлопець?
