— Значить, ви образили доктора Слемера, — сказав чоловік із похідним стільцем, — і він має право викликати вас зараз же.
— Тихо, будь ласка, Пейне! — втрутився докторів секундант. — Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?
— А й то правда: чому ви нічого не сказали? — обурився чоловік із стільцем.
— Ще раз прошу вас: тихо, Пейне! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер!
— Тому, сер, — сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь, — тому, сер, що ви назвали п'яним і нешляхетним особу в убранні, яке, я мав за честь не лише носити, ба навіть витворити — в уніформі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї уніформи я вважаю за свій обов'язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.
— Ваш лицарський вчинок робить вам честь, сер, промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві. — Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка пориває мене, і я вельми шкодую, що турбував вас цією дуеллю.
— Я думаю, ви зробили це без лихого умислу, сер, перебив містер Вінкл.
— І я пишаюся тим, що познайомився з вами, сер, докінчив доктор.
— Знайомість із вами — величезна приємність для мене, сер, — сказав містер Вінкл.
Доктор і містер Вінкл стиснули один одному руки. Потім містер Вінкл стиснув руку ляйтенантові Теплтонові (секундант доктора), далі чоловікові з похідним стільцем і нарешті містеру Снодграсові, що умлівав перед благородною поведінкою свого героїчного друга.
— Тепер, я думаю, можна й додому, — сказав ляйтенант Теплтон.
— Звичайно, — погодився доктор.
— Якщо містер Вінкл почуває себе ображеним викликом, — не вгамовувався чоловік із стільцем, — він, я гадаю, має право вимагати задоволення.
Містер Вінкл самовідреченно відмовився вимагати задоволення.
