сить часу розглянути усіх осіб, що були в кімнаті, і роздуматись про їхні вдачі та заняття — звичка, властива всім видатним людям, яка завдавала йому великої втіхи.
Дуже стара леді — очевидно, персонаж не менший, ніж мати містера Вордля — у високому чепці й злинялій шовковій сукні сиділа на почесному місці з правого боку від коминка. Тітка, дві молоденькі леді й містер Вордл, навперебивки стараючись показати свою до неї увагу, купчились круг крісла старої. Хто держав їй говірну трубку, хто подавав помаранчу, котрий мав напоготові слоїк з нюхальним спиртом, которий підправляв подушки, що на них вона спиралася. З другого боку сидів лисий, дуже літній джентлмен з добрячим веселим обличчям — дінглі-делський пастор, а поруч із ним його дружина, огрядна квітнуча леді, що, видима річ, не тільки вміла по-мистецькому готувати покріпні трунки на велике задоволення інших, а при нагоді куштувала їх і для підживлення власних сил. Маленький чоловік з поморщеним, як печене яблуко, обличчям в одному з кутків розмовляв з ситим старим добродієм, а ще троє старих джентлменів і троє старих леді, гордовито випроставшись, непорушно сиділи на стільцях і дивились на містера Піквіка та його компаньйонів.
— Містер Піквік, мамо! — на повен голос згукнув містер Вордл.
— А! — сказала, похитуючи головою, стара. — Тільки я не чую.
— Містер Піквік, бабуньо! — одними устами прокричали панночки.
— А! — промовила та. — Та це не має значіння. Йому, певно, байдуже до такої старої жінки.
— Запевняю вас, мадам, — запротестував містер Піквік так голосно, що аж його добротливе обличчя почервоніло, — запевняю вас, мадам, що для мене нема нічого приємнішого, як бачити леді вашого віку на чолі такої прекрасної родини і таку молоду та бадьору виглядом.
— А! — по короткій паззі сказала леді. — Все це дуже гарно, але я нічого не чую.
— Бабуся сьогодні не в доброму гуморі, — шепонула міс Ізабела Вордл. — Та нічого, вона поговорить ще з вами згодом.
