— Це не вино, — запротестував містер Снодграс переривчастим голосом. Вино ні при чому. Це — сімга. (В подібних випадках вино завжди буває ні при чому).
— Ішли б, мабуть, вони краще спати, мадам, — сказала Ема. — Двоє наших хлопців могли б однести джентлменів на гору.
— Я не хочу йти на гору, — рішуче промовив містер Вінкл.
— Нема такого хлопця, що спромігся б однести мене, — з гордістю заявив містер Піквік і знову почав усміхатися.
— Ура! — пікнув містер Вінкл.
— Ура! — підхопив містер Піквік, гепнув капелюша на підлогу, потім нерозважливо швиргонув на середину кухні свої окуляри й вибухнув реготом, задоволений із своїх жартів.
— Дайте… нам ще одну… п… пляшку! — закричав містер Вінкл, почавши грімким і закінчивши ледве чутним голосом. Голова йому схилилась на груди, і, висловлюючи непереможне рішення не лягати та щирий жаль, що не „покінчив ранком старого Тапмена“, він заснув. Двоє молодих велетнів під керівництвом гладкого хлопця віднесли Вінкля в його апартаменти, після чого тому ж таки хлопцеві доручив свою особу й містер Снодграс. Містер Піквік прийняв запропоновану йому містером Тапменом руку і зник тихомирно, усміхаючись ще лагідніш, ніж звичайно, а містер Вордл, попрощавшися з усією родиною так зворушливо, ніби його вели на страту, ласкаво згодився на допомогу з боку містера Трандля й пішов на гору, надаремно силкуючись прибрати поважного вигляду.
— Сороміцька сцена! — обурено промовила тітка.
— Огидлива! — підтримали її обидві молоді леді.
— Жахлива, жахлива! — приєднався до них і містер Джінгл, що пляшки на півтори випередив своїх компаньйонів. — Неприємне видовисько… дуже.
— Що то за мила людина! — шепонула містеру Тапменові тітка.
— І до того ж гарна! — додала Емілія Вордл.
— О, безперечно! погодилася тітка.