спинилася, коли їздці почули хруск в екіпажі переслідувачів. Конюші, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети.
— Ало! — гукнув безсоромний Джінгл. — Ніхто не поранений?.… Літні джентлмени… вага не мала… небезпечна штука…… дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
— Ха!.. ха!.. ха!.. — відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем на середину карети, додав: — А вона, знаєте… дуже добре… вітає… просить, щоб не турбувалися… Каже, що любить Тапі… Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!
Конюші сіли на свої місця; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.
Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його „Тапі“. Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно та повільно:
— Якщо я надибаю колись цю людину, я…
— Правда, правда, — перебив Вордл, — все це правильно, але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвола й одружаться.
Містер Піквік спинився й запхав жадобу помсти на самий спід грудей.
— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер Вордл в одного з конюших.
— Миль із шість; як ти думаєш, Томе?
— Як не більше.
— Трохи більше як шість миль, сер.
— Нічого не поробиш, — сказав містер Вордл, — треба йти пішки. Ходім, Піквік.
— Нічого не поробиш, — повторив великий муж.