вички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.
— Добре йдуть справи, га? — повторив він.
— О, дуже добре, сер, — відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо. Їмо телятину без каперців, але віддаємо перевагу м'ясу перед хріном.
— А ви, я бачу, дуже язикатий, — зауважив чоловічок.
— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.
— Цікавий у вас будинок; знати, старий? — озирнувся навколо чоловічок.
— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували, — не вгамовувався Сем.
Низенький чоловічок трохи оторопів перед такою меткістю, і між ним і двома огрядними джентлменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку табаки і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентлменів, що на додаток до добротливого обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.
— Річ у тім, — сказав добротливий джентлмен, — що мій друг (і він показав пальцем на другого огрядного джентлмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два…
— Ні, — перепинив худорлявий, — прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тім, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер… містер, я забув прізвище вашого друга, — звернувся він до другого огрядного джентлмена.
— Піквік, — сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.
— А, Піквік… отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду, але тільки зроблену в приватний спосіб, а не тут, коли я виконую свої офіційні обов'язки. Ви ж бо тільки шкодите мені, знявши оце розмову про гінею. Не можна так, любий сер, право не можна, — і низенький чоловік узяв ще одну понюшку табаки й дуже виразисто глянув на містера Піквіка.
