Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 07.pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 161 —

во̂нъ у Киѣвѣ збо̂рничокъ своихъ поезій п. з. „Сопѣлка
Павлуся
“ (вел. 80, 50 сторо̂нъ). У своєму заспѣвѣ каже
авторъ, що любо слухати, якъ на кобзѣ славный кобзарь
грає. Вже-жь бо во̂нъ спѣває намъ поважно й добру на-
вчає, — спѣває про теє, що́ дѣялось н що́ не вернеться, —
спѣває людямъ про свѣтъ божій и про єго дива, — сѣє
святе слово, правду, — то й колись будуть жнива; —
спѣває жало̂бно про людськеє лихо й горе, — а часами
во̂нъ зажартує, людей звеселяє. Та отъ, умеръ кобзарь, —
мовчить кобза, — жде, поки найдеться той дотепный, що́
за єѣ безъ жаху во̂зьметься. Поки-жь кобзы й бандуры
затихли, не грають, поетъ спѣвае людямъ добрымъ по̂дъ
сопѣлку. Та не голосно грає сопѣлочка, бо спѣвака абы-
якій талану не має. А вже-жь замовкне во̂нъ, якъ по-
чує, що краще спѣвають, и зрадѣє, що другіи людей роз-
важають.

 У стиху „Що́ дѣялось на Вкраинѣ“ поетъ згадує
давне лихолѣтє, коли-то наши̂ предки мовь на пожаринѣ
жили. „Довело ся потерпѣти Руси стародавно̂й во̂дъ Ко-
заро̂въ, Печенѣго̂въ, Половцѣвъ, Татаро̂въ, —
пото̂мъ Ляхи-добродѣѣ руйнували мѣста, села“. Во̂дтакъ на пра-
во̂мъ боцѣ (Днѣпра) польска шляхта панувала, а на лѣ-
во̂мъ своя шляхта на горе настала... Ажь ось „наставъ
царь Олександеръ : крепаптво минулось, — Украина, мовь
та пташка, во̂льно стрепенулась. На своѣй вже нивѣ люде
весело працюють, въ боже свято помолять ся, спѣвають,
танцюють“ (стор. 4—13)... Коли-жь поетъ у сему стиху
не спо̂мнувъ нѣ словомъ про ти̂ невзгодины, якихъ Укра-
ина зазнавала по̂дъ управою Москвы, то въ двохъ ин-
шихъ вѣршахъ во̂дваживъ ся во̂нъ згадати про свою не-
волю на засланю.

Zoria.1894.07.161.symbol.png


Zoria.1894.04.87.r.symbol.png [Далї]. Zoria.1894.04.87.r.symbol.png
5. Про Кармелюка.


Породила мене мати, не дала мнї щастя долї, / мене мати породила і в неволю засудила.



6. Була Польща.
[Панщизнянна].
Була Польща, була Польща, та стала Росия; / не заступиться син за батька, а батько за сина.


5. Поворот з неволі.

Встань, козаче, лицем вдар, не журись: дїло йде в лад,
Бо вже Милостивий Цар вертає пана назад.
Не плач, дївчя молоде, і зле людям не желай!
Зле минає, добро йде: вертаєть ся до нас рай.
Що перш було — засопіло, тепер дивити ся мило:
Всї веселі, всякий рад, що радість іде назад.
О княгиньо, рідна мати! Не плач, бо іде твій син,
Будеш його цїлувати, — він для тебе єсть один!
Наш князь-отець добре знає, що журитись минув час,
Він вже Романа встрічає, з ним приїде аж до нас.
А ми ваші вірні дїти, будем до него летїти,
Цїлувати руки й ноги, заведем до вас в пороги.
Потім всї крикнемо разом пред Матїр-сьвятим-образом:
„Мати сьвята, дай їм жити, а ми Тя будем хвалити“.

Где-ж ти валяєш, мій теорбан!
Минув час одпочивати!
Знай і ти, що єсть наш пан, —
Треба йому ще й заграти,
А, загравши, засьпівати
І щиру правду сказати,
Бо без тебе, милий княже,
Дуже до нас біда вяже:
Отець мати з тяжкой скуки
І потуги серця муки

Хотяй о нас памятають,
Лиш нашой біди не знають.
Тепер ми всї в Твоїй власти,
К ногам Твоїм припадаем,
Що не даси нам пропасти, —
Ми всї о тім добре знаем
A więc wtedy, Moscie Książe,
Gdy lat chwila nie jednaka,
Nowe struny Bard nawiąże,
By zaśpiewać Krakowiaka.