Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 14.pdf/3

— 311 —

дивилося на неї не так, як завжди, а якось особливо, та ще нїби й шептало: „Панича цїлувала, безсоромнице, панича !“ — Господи, і як таки я наважила ся так зробити? — міркувала Наталка. — Як насьмілила ся я кинутись паничеви на шию, цїлувати його ?... Чи можна-ж таки мужичій дочцї цїлувати панича в очи, в туби ?... Задля усього єсть панночки, — тілько вони можуть так цїлувати панича!... А моя доля... Менї можна було поцїлувати його тілько в руку, а не так!.. Ох, дурна я, дурна! Затуманило менї голову, відняло розум!... І як же я спогляну тепер у його очи?... І знову таки дурна! Хіба-ж після цього панич прийде? Та він тепер і хату нашу обходити ме за цїлу верству! Яка йому охота бачити мене після того, коли я наважила ся так з'обідити, так уразити його? Він у той же мент хотїв мабуть вилаяти, присоромити мене, та тілько не встиг... Мало хіба розказують про те, як за кріпацтва ще, отакі самі дурні дївчата, як оце я лїзли до паничів цїлувати ся? Але що ж з того виходило? — Одній діставалось по пицї, другій задавали доброго хльосту різками, а третій відтинали косу!... Дурна я, дурна! Не прийде тепер панич і не розкаже нїчого... Віддячила я йому за добро! А що як не приведи Господи, та розкаже він про це ще й батькови та матері, — поскаржить ся на мене? Боже мій, що менї тодї робити на білому сьвітї ?... Пропаща я тодї, на віки пропаща! І по тїлу занадто збентеженої Наталки виступав холодний піт. У такому душевному становищі застали її батько та мати за книжкою. — Яку це ти, доню, читаєш книжечку? — ласкаво запитала мати. Наталка підвела голову і стиха промовила: — Хрестоматию ! — Чого-ж оце ти так розчервонїлась? — трівожливо запитав батько і притулив до Наталчиного гарячого лоба свою широку, жорстку долоню. — Та голова трохи болить! — сьміливійше відповіла Наталка і значно заспокоїлась. Вона, бачите, сподївалась чогось страшного, докірливого, а тут зовсїм навиворот: турбота, ласка, прихильність !... — Так ти-б, Наталю, краще лягла, — промовила мати, — ось я зараз постелю тобі, та й лягай з Богом, воно й полекшає! — І Параска швиденько почала поратись біля постелї. Наталка загорнула книжку і сидїла мовчки. Поки Параска слала постїль, а далї лагодила вечерю і поки нарештї ся скінчила вечеря, Андрій Петренко увесь цей час ходив по своїй кімнатї та все міркував. Наталчина зустріч таке зробила на його вражіннє і так багато відкрила йому деяких новинок, що хоть пройшло після тієї зустрічі і доволі часу, але-ж він ніяк не міг заспокоїтись та спинитись на своєму звичайному становищі. Наталка, образї провинуваченої дитини, з занадто почервонїлим лицем, та з блискучими від слїз та радощів очима, стояла у його мріях живою живісенькою і Петренко тепер, у своїй думці, заспокоював її, пестував і йому було любо-весело. Але самопіддурюваннє таке тягло ся у його хвилинами, бо зараз же мимохіть спадало йому на думку і те, як перелякана Наталка скрикнула і як хутко вибігла з хати, не зачиняючи навіть за собою дверий. „І чого вона, дурненька, злякала ся? — думав Петренко, — та й куди-б їй побігти?... Але-ж добрий і я! Замість того, щоб заспокоїти її, щоб відповісти на її поцїлунки найменше ласкавим словом, я несподївано остовбенїв і в став посеред хати, неначе який школяр, не маючи спромоги вимовити анї єдиного слова! Звичайно, що після такої моєї нетїмашности, дївчинї повинно було здатись, що така її зустріч менї не подобалась, що я не її і що надзвичайну сьміливість такого дївочого поступу я покарав щїлковитим мовчаннєм. А таке мовчаннє задля дївчини, та ще особливо такої, як Наталка, вельми важка кара. Натура її отверта, проста, вона зовсїм схожа на дитину. Але все-ж таки я овсї на сподївав ся, щоб вона так щиро привязала ся до мене... А чого вона плакала? Менї здаєть ся, що й досї ще сльози її лишились на моїй шиї. — І Петренко помацав рукою поза своїм коміром... — А люба, гарнесенька вона, — міркував він далї, — але що тепер з нею? Чи скоро вернула ся вона до дому,

чи заспокоїлась уже, і про що тепер вона міркує ?... Нї, погано я зробив, що пішов прямо до дому: треба-б було вернутись, діждатись, заспокоїти... Але що-ж перешкоджує менї навідатись до неї оце тепер, зараз? Здаєть ся-ж, ще не зовсім пізно?" Петренко зиркнув дзиґарки, підійшов до вікна і став дивитись на Горобцеву хату. У хатї ще манячіло cьвітло, а дзигарки показували всього тілько початок десятої години. Петренко надїв на голову шапку, узяв цїпок і попрямував у село. У селї було тихо й спокійно. У багатьох хатах не сьвітилось уже зовсїм, одначе молодїж ще не pозходилась, бо далеко десь тихо лунали веснянки і інодї долїтали до Петренка відгуки то дївочого, то парубочого рeготу; біля деяких хат лїниво гавкали собаки. Петренко хутко перейшов греблю і ще хутше пішов по cїльських вулицях, — він бояв ся, щоб не погас сьвіт і в хатї Івана Горобця. Через кілька хвилин Андрій Петренко був уже біля Іванової хати і позирав у вікно. Іван стояв саме супроти образів і молив ся Богу, Параска поралась біля печі, а Наталки зовсїм не видно було. Петренко стрівоживсь трохи, але придивившись пильненько і запримітивши, що на полу, біля самої стїнки, лежала людська постать, заспокоїв ся. Він був певен, що то була Наталка, а того спокійненько вже дожидав тієї хвилини, коли Іван перемолить ся. Дожидати прийшло ся недовго, Іван незабаром перехрестив ся останнїми трьома хрестами і, відступивши від столу, почав накладати люльку. Петренко стукнув злегенька у вікно і промовив: — Добрй-вечір, Іване! Іван відразу пізнав Петренків голос і відповів: — Добрй-вечір! Заходьте, паничу, в хату! — О, нї, тепер уже пізно, — промовив Петренко, — я так собі, мимоходом... Завтра зайду!... А як ви собі поживаєте? — Та спасибі вам, усе, дякувати Богови, гаразд! — Слава Богу! А будеш же ти завтра дома, чи нї? — Буду, буду! Заходьте, просимо покірно! Новину розкажете яку небудь, ви-ж оце сьогодня тілько й повернулись? — наблизившись до шибки, до самісенької шибки, гомонїв Іван. — Та сьогодня-ж! — відповів панич. — Але час уже й менї на відпочинок, — бувайте здорові! — і Петренко, кивнувши головою, відійшов від вікна. — Щасливо! На добр́а-ніч вам! — щільно притулившись до шибки, промовив Іван навздогінцї. — У кого-ж оце він був, що повертається мимо нашої хати? — запитала Параска свого чоловіка. — А Бог же його знає! Може у попа, а може у кого й иньшого, хіба він мало у кого буває! — відповів Іван. Розмова про панича на цьому й скінчилась. Хвилин через пять у Горобцевій хатї було вже тихо й темно, а через пів години Іван та Параска спали вже міцним сном. Наталка, що довгий час лежала зовсїм нерухомо, розкутала тепер свою голову і перевернулась на другий бік. Вона від слова до слова чула батькову розмову з паничем і тепер їй зовсїм не спалось. Серце промовило їй, що панич oвcї не мимоходом підходив до їх вікна, а приходив він навмисне, йому хотїлось довідатись, запевнитись, що тепер з нею дїєть ся, а може й того, аби тілько заспокоїти Наталку, що він не гнїваєть ся, не сердить ся на неї... А такої прихильности від панича можна було сподїватись, бо він такий приязний, добрий та розумний, що йому овcї не труднация зрозуміти те, що дїєть ся у дївочій душі, і от він прийшов заспокоїти Наталку. „Господи, який він любий, який хороший, як щиро я його люблю!“ — радісно шепотїла Наталка, але при слові люблю по її тїлу несподївано полїзли мурашки. „Так он воно що означає любити, кохати, — злякано думала Наталка — вихóдить, що все те, що баламутить душу, мучить серце, примушує міркувати, плакати, — все оцe зветь ся коханнєм!... Виходить, що мене мучило коханнє, що панича я люблю так само, як Харитина любить Хведора, Софія Миколу — як завжди ycї влюбляють ся!... А мабуть що так! Та запевне так, бо серце промовляє менї, що панич задля мене милїйший від усїх і від усього!... Так, так! — Я кохаю його, — он як кохаю!... Але чому-ж я не зрозуміла цього ранїйше?“... — І Наталцї знову зробило ся