Тьотя Христя насипала з дітьми в коробочки картоплю з лантуха. Впоравшись, підійшла.
— Дай уже йому, Васильку. Нехай поохотиться. Та й ти відпочинеш.
Почав копати другий.
— Тілько ж гарненько, гляди. Спішити не треба, Глибше копай. Бо картопелька любить, щоб їй пухкенько було. От і вроде тоді, і буде що на зиму нам їсти.
— Як уроде возів з два! — Хтось кинув з захватом.
— Або й чотирі!
— От-от. Як робитимемо, то вроде. Хоч і не схоче. Так же, Хведько?
— Атозь.
Сміялося сонце вгорі. Теплими долонями ніжно гладила маленькі голівки, зігнуті спини дітей. А як підводив хто до гори обличчя весело підморгувало. — „Що“, мовляв, — „бачили наших? ні? — Дивіться!“ М сміялося знов. В березі у вербах, туркотіла орличка. За річкою на луках мукала корова. И луна котилась геть-геть понад водою. Від хати гукали снідати.
— Ау-у!.. Їді-іть!..
— Йдемо-о!.. Ау… у!.. — залунало зо всіх боків.
Діти весело подались до будинку. Гордій повернувся й собі іти геть. Раптом зобачив між кущами маленьке дівчатко. Воно забилося й сиділо таке безпорадне, як викинуте з гнізда гороб'ятко.
Гордій підійшов до неї.
— Чого ти, дівчинко, тут? Іди ж снідати.
Павза.
— Ти ж із будинку?
Мовчало дитя. Лише щільніше обіпнулося брудною хусткою. З за дерев хтось гукав: Прісю! Прісю-ю!
— О ба, тож мабудь тебе гукають?
Дівчинка байдужо глянула. Схилилася. Гордій замовк. Але в цей мент підйшла тьотя Христя.
— О, а я шукаю! Чого ж ти, Прісинко? Ходім — їстки будемо.
Побачивши Гордія, привіталася.
— Не в нас із Катеринославщини. — Промовила, запинаючи дитину дівчина, ні до кого, власне, не звертаючись:, — двійко їх. А третє — немовлятко з матіррю залишилось. Ви повірите, — підвелася раптом і глянула на парубка: — пухнути були почали. І це між людей!.. Ну, ходімо ж, Прісю.
Взяла ніжно на руки,
— Поснідаємо. А тоді підемо на луки. Там — метелики, квітки…
І всміхнувшися очима, хитнула головою до Гордія.
Зникла за деревами.
