у нових свитках вийдуть на раду діди і будуть жайворонки славити той день.
— Помсти, помсти! — залунає скрізь. Я тебе тоді згадаю, хоть тебе й не буде серед нас.
На широких полях, між лісами Холмщини зустрінуться сили ворожі. І коли я ляжу в тім бою, а мої уста змикатиме знесилля, тоді останнє слово з них злетить:
— Мамо!
До тебе я руки простягну, моя далека мамо, а ти підеш росяними ланами — де бистрий Бог, і Холм, і де Замістя. Тобі вклонятиметься жито, твоїм слідом спаде роса, а я буду дивитись у той слід і образ матери світів Марії, що сина віддала на муки, стоятиме переді мною.
Десь ліра прогуде, заскиглить чайка в лузі, а ти співатимеш пісень, що колись співала їх мені, як сповивала.
Коли на степу заквітне мак чарвоний, я буду дивитись на нього так, як не раз дивився, розшукуючи одну голівку. Я знаю, не знайде моє око того, що знаходило не раз, і через те так сумно мені.
Там, далеко, будуть квітнути маки, — будуть співати у блакиті жайворонки, а моя пісня, що я її ткав як дивну тканину, обірвалася, мов тая нитка. Для кого я ткав ту тканину, стиднував везерунки казкові не одну довгу ніч. І забренить мій голос десь на степу; вітер буйний рознесе його скрізь, сірим пилом припаде моя пісня і ніхто не почує її.
І буде ця пісня не та. Сумом сповниться серце моє, і буду я самотній блукати росяними травами, і ноги мої окропить не роса, а сльози.
Того вечора, як і завжди, ти прийдеш у катакомби, щоб зустріти там мене. Твої очі будуть блукати по темних кутках, але на місці, що на ньому колись висувалась моя постать, буде сутінь катакомбів, тоді ти подумаєш:
— „Його сьогодні нема“.
На твоє чоло ляжуть зморшки, а на очі набіжить сум. Твоє серце полохливо стрепенеться; ти схилиш голівку свою і обіпрешся о мур.
— „Чому його немає сьогодні?“
Ти не притуляйся до муру, бо він холодний. Він охолодить твоє серце й воно перестане битись.
Ти вийди з катакомбів, і нехай тобі простелеться стежка туди, де сонце і степ.
А коли вітер зашумить травою на могилі, обів'є твоє чоло віночком, — ти подивись на Схід просто у туман. Тоді ти насторож свої вуха і слухай; я вечорами вихожу співати в степ.
У моєму садочку так рясно зацвіла згорблена яблунька. Кожного ранку, коли сонце бавиться з росою, я хожу до неї, щоб нюхати її ніжні пахощі. Я люблю віддаватись їх чарам.
Тоді перед моєю змученою уявою встають картини невідомого і на тлі тих невиразних фарб вирисовується твоя постать. Твої глибокі очі з тихим сумом окунають мене в собі, і я плескаюсь в їх розумній думці.
