Каштанка глянула на незнайомого крізь сніжинки, що поналипали на віях, і побачила перед себе опецькуватого чоловічка з голеним пухлим лицем, у циліндрі та незастебнутому кожусі.
— Чого ж ти скавучиш? — казав він, збиваючи пучкою з її спини сніг. — Де твій хазяїн? Мабуть, ти заблудилась? Ах, бідолашний песик! Що ж ми теперка робитимем?
Пізнавши в голосі незнайомого теплу, щиру нотку, Каштанка лизнула йому руку й ще жалібніше заскавучала.
— А ти хороша, кумедна! — мовив незнайомий. — Викапаний тобі лис! Ну, та що ж, нема иншої ради, ходім зо мною! Може, ти й у пригоді якось станеш… Ну, фюйть.
Він цмокнув губами й подав Каштанці знак рукою, що міг означати тільки одне: «ходімо!» Каштанка пішла.
Не більш, як за півгодини, вона сиділа вже на підлозі у великій ясній світлиці й, схиливши голову на бік, солоденько та цікаво позирала на незнайомого, що сидів за столом та обідав. Він їв та і їй кидав шматочки… Спершу він дав їй хліба та зелену скоринку з сиру, потім м'яса шматочок, пів пиріжка, кісток курячих, а вона з голоднечі все це з'їла так хутко, що й не зогляділась, яке й на смак воно. І що більш вона їла, то дужче їсти хотілось.
— Одначе, не дуже тебе твої хазяїни годують! — казав незнайомий, дивлючись, з якою несамовитою прожерливістю ковтала вона, навіть не розжувавши. — Та й яка-ж ти худа! Чиста тобі тріска…
Каштанка з'їла багато, але не наїлась, а тільки од їди була мов п'яна. По обіді вона розляглась посеред світлиці, простягла ноги та, чуючи по всенькому тілі приємну млость, замахала хвостом. Поки
