собі далі… За однією дуже високою нотою, десь угорі серед публіки хтось голосно охнув.
— Тату! — скрикнув дитячий голос. — Та це ж Каштанка!
— Та таки й Каштанка! — ствердив п'яненький деренчливий тенорок. — Каштанка! Хведько, це, побий мене бог, Каштанка! Фюйть!
Хтось на галерці свиснув, і два голоси, один — дитячий, другий — чоловічий, голосно покликали:
— Каштанка! Каштанка!
Тітка аж кинулась і глянула туди, де гукали. Два обличчя: одне патлате, п'яне й посмішкувате, друге — пухле, червонолице й злякане — ударили її по очах, як попереду вдарило було сліпуче світло… Вона згадала, перекинулась з стільця й закрутилась по піску, тоді скочила й з радісним визчанням кинулася до тих обличчів. Розляглось несамовите ревище, наскрізь прошите свистінням та пронизливим дитячим криком:
— Каштанка! Каштанка!
Тітка плигнула через бар'єр, тоді комусь через плече, опинилась у ложі; щоб потрапити у вищий ярус, треба було переплигнути високу стіну. Тітка плигнула, та не доплигнула й полізла назад по стіні. Потім вона переходила з рук на руки, лизала комусь руки й обличчя, посовувалась усе вище й вище, і, нарешті, втрапила на галерку…
Півгодини по тому Каштанка йшла вже вулицею за людьми, од яких душило карюком та лаком. Лука Олександрич заточувався та інстинктовно, навчений досвідом, намагався держатись яко мога далі від канави.
— В бездні гріховній валяюся во утробі моїй… — бубонів він. — А ти, Каштанко, — непорозуміння. Проти людини ти все одно, що проти столяра тесля.
