«Шекспір — абсолютна індивідуальність. На свій власний лад фантазує він і творить» — характеризував у свій час творця «Гамлета» Віктор Гюго, підкреслюючи, що такий, як Шекспір, поет у кожному рядку своєї книги, в кожному зітханні поеми, покрику драми — відбиває «власну його організацію, спостереження, досвід, ілюзії й пристрасти, своє єство» («Post-scriptum de ma vie»). А одночасно знав Гюґо, що «мистецтво, як і все на землі, має свої закони», і за яскравий приклад цього бере він якраз Шекспірівську добу, XVI вік, складний історичний момент «переходу від релігійної єдности до волі віри, до громадської вольности», переходу від «середньовічного синтезу до філософської аналізи».
Отже, хоч Шекспір і «абсолютна індивідуальність», він ніби-то втілює в собі цю переходову епоху, він справді її син. Епохи, коли буйно кипіла в жилах кров, коли визволена від схоластичних пут вільна думка й вільне почуття остільки ж відважно володіли методою «філософської аналізи», як рука мечем та рапірою, коли таємничі океани приваблюють конквістадорів — завойовників нового, далекого, фантастичного, і їхні кораблі надпливають до берегів Індії й Америки. Немилосердні нові аргонавти, лицарі торговельного капіталізму, несуть вони з собою во славу «цивілізації» смерть, спирт і сифіліс. І серед цих «колонізаторів велику ролю починає відогравати в XVI ст. Англія. З 1553 р. по 1584 р. морські експедиції Себастіяна Кабота, Гемфрі Джільберта, Фробішера, Девіса закладають основу морської великоможности Англії, і вже в 1584 році Вальтер Ралей засновує на східному березі Америки першу англійську колонію — Віргінія. Відгуком цих успіхів на морі була Шекспірова «Буря» з її екзотичним ко-
