лише матеріальним життям, бо поряд Рубенсових вакханок усміхаються таємнича Джоконда Леонардо да-Вінчі, а з його жіночого портрета в Ліхтенштайнівській галерії дивиться на нас на темному тлі екзотичного краєвиду бліде та хиже обличчя леді Макбет. Шекспір, кажемо ще раз, був сином своєї епохи і тому, не зважаючи на тяження, як і художників Ренесансу, до монументального, яскравого, барвистого — відчуваються в ньому де-який роздвій. Це зовсім не моральна щуплість, розгубленість Гамлетиків Щигрівського повіту й різноманітних їх варіацій, але цілком природній роздвій сильної, геніальної людини, що її складні переживання, персональні мрії й розчарування, скепсис і віра — перетворюються на патетичні філософські й моральні Гамлетові запитання, запитання до своєї сучасности, своєї епохи, а крізь них і до прийдешнього. Шекспірів Гамлет уміє запитувати, сміятися, ремствувати, вагатися, але він також уміє вмерти в боротьбі, коли потрібно, і про це забув Тургенєв, що його відома стаття «Гамлет и Дон-Кихот» призвела до фатального масового «гамлетизування» всякого роду «зайвих людей» в літературі XIX ст.
Шекспір не може спокійно, як Рубенс, милуватися з прекрасного тіла, бо знає він, які темні пристрасті й інстинкти живуть у ньому, і поруч Офелії чи Корделії бачимо образи «хижачок» — леді Макбет, Гонерільї, Регани. Провідні образи Шекспірових героїв свідчать про його любов до натур емоційних, палких, імпульсивних, як от Ричард III, Отелло, Коріолан, Ромео, але слід відзначити, що всі вони — роковані на трагічну загибель люди, і кожен з них, переховуючи в душі якусь таємну рану, падає під тягарем своїх пристрастей. І чи не має кожний з них у своїй психіці частки Гамлетівського скепсису, чи не заспокоєний роками й знанням Гамлет являється в постаті мудрого Просперо («Буря»), тоб-то сам Шекспір, який пройшов знаменну путь од скептицизму данського принца до пантеїзму й глибокої людяности Просперо, що вміє не помстою карати ворогів, а прощенням. Шекспіра-артиста вабить, як Рембрандта, гра світотіни в нашій психіці, її контрасти, і тому за часів романтизму знайдуть у нього Віктор Гюґо та його прихильники незрівняні зразки бажаної художньої маніри, знамените «beau et laid» — «прегарне й бридке».
