Ніколи ми неволі не терпіли.
Зламав був право, слухать не схотіли,
Бо як ченці з Ейнзідлєну — ці гори,
Що вже здавен на них ми пасемо,
Забрати в нас хотіли, і абат
Привіз листа старого, де стояло,
Що землі ці, неначе безхазяйні, —
Немов би ми тут не жили, — йому
Даровано, то ми на те сказали:
„Цього листа ошукою здобуто!
Ніякий цар не може дарувати
Того, що наше! І коли ми права
Не знайдемо в державі, то й без неї
Обійдемось тут серед гір своїх“.
Сказали так батьки. А ми — невже
Нове гидке ярмо носити будем
І від раба чужого те терпіти,
Чого не смів робити з нами й цар?
Сами собі цю землю ми створили
І потом рук своїх; старі ліси,
Що перше в них жили ведмеді дикі,
Зробили ми оселями людськими;
Ми знищили гадюче кодло люте,
Що в болотах, все труючи, жило;
Ми тумани, що налягали звіку
На всю оцю пустелю, розігнали;
Розбили скелі і стежки безпечні
Понад безоднями ми проробили, —
Став нашим край за довгі ті віки!
І сміє панський раб чужий прийти
І сміє нас кувати у кайдани,
Ганьбити нас у нашім власнім краї?!