І не з його ми волі терпимо?
Ще цього способу узятись мусим —
До цісаря дійти, жалітись, перш,
Ніж ми меча добудем, бо насильство
І в справедливій справі є страшне.
І тільки там допомагає бог,
Де люди вже допомогти не можуть.
Жалітись на намісника я їздив,
Возив листа про наші привілеї,
Що завсігди царі нові стверджали.
Послів туди багато поз'їздилось
Із Швабії, із райнських берегів, —
І всі вони, здобувши привілеї,
Радіючи вернулися додому.
Мене ж, посла від вас, цісарська рада
З порожнім словом одіслала геть,
Сказавши: „Ніколи тепер цареві, —
Про вас колись удруге він згада!“
А як сумний покоями я йшов,
То герцога я Гансена в кутку
Заплаканим побачив — з ним були
Пани шляхетні — Варт і Тегерфельд.
Вони й мене покликали та й кажуть:
„Сами собі тепер допомагайте
І правди ви од цісаря не ждіть!
Бо й братову дитину він грабує
Та материзну в нього відбирає:
Уже дійшов до зросту герцог, міг би
В своїй землі порядкувати й сам, —
Од цісаря благав він свого краю,
А той вінок надів на нього й каже:
„Хай це буде оздобою юнацтва!“
