Ти хочеш буть моєю в ріднім краї?
О, завсігди його я так любив, —
Без нього я б у щасті не прожив!
Невинности, щасливий, любий край,
Що в ньому ще цвіте колишня вірність,
Куди іще лукавство не дійшло?
Тут заздрість нам не скаламутить щастя,
Безхмарними минатимуть нам дні.
Ось бачу вже тебе у славі й силі, —
Між вільними і рівними ти перший,
Шанований так щиро від усіх,
Немов король велично порядкуєш.
Як, сяючи у чарівній красі,
Ти ясний рай в моїй господі твориш
І, мов весна, що квіти розсипа,
Ти любістю життя мені квітчаєш
І все живиш і щастям повиваєш.
Коли ти сам, мій друже дорогий,
Як сам ти нищив що-найвище щастя!
І що було б зо мною, якби я
За лицаря, гнобителя якогось,
Йти мусила в його похмурий замок?!.
А тут нема тих замків, і мене
Ніякий мур не ділить од народу,
Якому б я нести хотіла щастя.
Що сам, дурний, на себе я накинув?
