шого життя, то саме Шіллєр з того погляду є так сказати б символом поета в загалї. Вже в його найранших віршах все величаве, все повагою висшої думки надихане слово, робить на нас мимохіть те вражіннє, — що устаму Шіллєра не промавляє живуча людина, тільки олицетворена поезія. Здаєть ся нам, що десь на блакитних вершинах нашого істновання стоїть промінистий Ґенїй-Краси та проголошує євангеліє людської досконалости. І може тому з іменем Фрідріха Шіллєра так тїсно вяжеть ся слово ідеалїзм думки та слова, як з іменем Ґетого лучить ся тїсно понятє строго життєвої мудрости. Та мабуть ізза тої вимріяної ідеальности Шіллєрової поезії, яка з певного рода трівожностю стремить до піднесення всього, що людське, у сфери засьвітових гармонїй, його стрічали і стрічають инодї дуже тяжкі закиди тих поетів та критиків, які з любови до строгої правди життєвого малюнку, нерадо дивлять ся на такі ідеальні з'ображення нашого істновання, добачаючи в них тільки безвартні фантазії сьвідомо-поетичної мрії. Такі закиди, головно в сторону Шіллєрової драми, підносили вже дуже рано, бо в перші десятилїття по смерти великого поета представники реалїзму в нїмецькій драмі: Отто Людвіґ (1813—1865) та Фрідріх Геббель (1813—1863). Перший у своїх вартісних студіях про Шекспіра, другий у своїх щоденниках („Tagebücher“). Їх повторяли залюбки сї нїмецькі модернїсти 80-тих років минувшого віку, з яких лона виходить згодом натуралїстично фантастична творчість Ґергарта Гавпмана, яка мала стати наче відгуком воскрещої правди життя в протиставленню до мрійливих засьвітів Шіллєра і віднаходимо ще ті закиди у звісного автора голосної книжки „Geschlecht und Charakter“, Оттона Вайнїнґера, для якого
