бистими побудниками. А Карл Моор недарма мріяв про створення з Німеччини такої республіки, перед якою Рим і Спарта здалися 6 жіночими монастирями; недарма знущався з „законів“ абсолютистського суспільства: він ставить перед собою і своїми товаришами завдання ідейної політичної боротьби: „він грабує не для добичі“ — кажуть про нього його товариші; він „грабує“, щоб роздавати гроші жертвам абсолютистського ладу; він похваляється патерові тим, що вбив рейхсграфа, міністра, підкупного урядовця, попа-інквізитора; у цьому перечні маємо виключно слуг абсолютистської держави.
Чи задовольняє Карла Моора така діяльність? Ні, він почуває себе все таки „злочинцем“; як руссоїстська „природна людина“, він не може сприйняти боротьбу як систему; коли такий „неприродний“ акт, як вбивство, стає системою боротьби, Карл Моор почуває себе нещасною людиною.
З цього виростають і його розходження з товаришами: його високі ідеальні принципи неприступні для маси розбійників — вони сприймають свою діяльність по-шпігельбергівськи, тобто, як засіб здобування грошей за допомогою озброєного насилля. Як не прагне Карл боротись з цим шпігельбергівським впливом, все таки його товариші перетворюються на професіоналів-убивць, яких Шіллер змальовує найогиднішими фарбами. До речі, — змальовуючи „розбійників“ у такий спосіб, Шіллер свідомо перекручував певні історичні факти, які вплинули на створення п'єси, — він змінив висвітлення соціального характеру „розбійників“, як певного реального історичного явища.
