Цю сторінку схвалено
вайся! Так лежав я двадцять годин, і ні одна душа не згадала мене в біді. І ніхто з людей ніколи не ходив у цю пустку, бо є легенда, що примари моїх дідів блукають у цих руїнах, бряжчать кайданами і в північну годину співають мертвих пісень. Нарешті я почув, як знову одчиняються двері, цей чоловік приніс мені хліб і воду і розповів мені, що мене засуджено на голодну смерть, і він рискує своїм життям, приносячи мені їжу. Так я жив з бідою ці довгі дні… Але вічний холод… гнилий запах мого власного посліду… безмежне горе… сили покинули мене, тіло моє висохло; тисячу разів я слізно благав у бога смерті, та, мабуть, не сповнилась ще міра моєї кари… Чи може ще радість якась на мене чекає, що я чудом якимось ще живу. Але я страждаю справедливо… Мій Карл, мій Карл… А в нього ж і волосся ще не посивіло…
Моор.
Годі. Вставай! Ви, колоди! Дубові пні! Ви нечутливі, сонниві барани! Вставай! Чи ніхто з вас не прокинувся? (Він стріляє з пістоля над головами розбійників).
283
