навіть неукраїнських, надіючись, що вони „зрозуміють“, „побачуть“, що їх предки були українськими гетьманами, полковниками, сотниками й т. д., і „зукраїнізуються“.
Під „національною“ політикою вони розуміють — поміщицьку, під „українською“ державою — поміщицьку диктатуру, під „єдиним фронтом“ — фронт поміщиків, що командуватимуть усіма Українцями непоміщиками. Оцінімо цю позицію українських поміщиків — одиниць із погляду політичної доцільности. Чи можуть ці одиниці діждатись колинебудь здійснення їх ідеалів? Ні. Ніколи того не буде, бо соціяльна сила тих одиниць рівняється нулі, бо їх мало, вони не мають технічного апарату, а проти їх десятки міліонів селянства, робітництва, інтеліґенції. Справа безнадійна, а вони все-таки сподіваються, метушаться, щось друкують, щось доводять, затрачують енергію, кричать про „націю“, „визволення“, „об'єднання“. Їх намір — утопія, їх сила — нуля, а чи вони во ім'я України непоміщицької підуть на уступки? Ніколи. Пристануть до „єдиного фронту більшости“? Ніколи.
Другий приклад: Українці промисловці-капіталісти, торговці, фінансисти? Не треба доводити, що й вони уявляють Україну по-свойому: буржуазно-капіталістична (монархічна, чи республиканська) диктатура — ось їх ідеал. Вони близькі до ідеольоґії поміщиків, але на чисто поміщицьку диктатуру не згодяться. Російська велика буржуазія мирилася з інститутом монархії, але вимагала „конституції“, цебто, своєї участи в уряді.
Інтеліґенція наша, служачи буржуазії, уявляє визволену Україну, як порядну буржуазну державу, республику навіть, хоч може погодитись на „культурну“ монархію (якусь таку, як анґлійська) з усіма її „консеквенціями“. Розуміється, що інтеліґенція, у практиці, дійшла до демократичної республики, бо панування капіталу для „безкапітальної“ інтеліґенції часто не смакує. В Чехословаччині тон задає демократична, буржуазна інтеліґенція, але це ой як не подобається капіталістам (справжній буржуазії), котрі стоять у глухій або й явній опозиції до кермівних кол, висміюючи „гуманізм“ (спеціяльно антимасариківська злоба) і домагаючись од уряду „чисто національної“ політики, ніби теперішня політика не національна!
Раз не наша, значить: не національна — така льоґіка клясових інтересів, амбіцій, симпатій і т. п. факторів людської діяльности.
Українська інтеліґенція стоїть у обороні буржуазних інтересів, практично це зводиться до захисту буржуазних інтересів чужих націй, що панують над українською нацією. Визволити Україну, на думку інтеліґенції, значить: узяти політичну владу у свої руки, поділитись цією владою з чужою буржуазією, зберегти за собою, принаймні, геґемонію. І льоґічно повторюється те, що ми бачили в Галичині 1919. р. при українській владі: ця влада з соціяльно-економічного боку об'єктивно була орґанізацією для охорони спокою польських поміщиків і жидівських та польських промисловців, купців, банкирів.... Це повто-
