тут, але його думки перенесли його геть далеко-далеко, в рідне село. Він думав.
Від тої хвилини, коли йому було привиділося рідне село, коли він в задумі аж сплакнув, від тоді він зовсім перемінився. Перед тим простий і рівний, тепер скулився, згорбився. Перед тим любив до кожного заговорити, хоч сумно, але любив. Тепер як пень замовк.
— Щось сталося з нашом Іваном — говорили вояки. — Занадто він про своїх думає.
— Слухайте Іване — сказав на ведеті Яким — та дайте вже раз спокій тому сумованню. Та ми всі маємо діти і якось витримуємо.
— Вам інакше. А я таки не видержу. Або на себе руку наложу, або щось гіршого зроблю. Слухайте, Якиме, щось вам скажу, як свому найліпшому камратові. Якби я так тепер з ведети перейшов на тамту сторону, перекрався через їх боєву лінію і потім в запіллю пішов до свого села, чи довго требаби йти?
— Я міркую, що хоч з місяць. То шмат дороги — відповів Яким. — Але бійтеся Бога, Іване! Що вам на голову приходить. Перелапають і розстріляють.
— Хто перелапає?.. Ви мене не зрадите — сказав Іван.
— Я не зраджу, але побачуть з другої ведети — відраджував Яким.
— Я полізу рачки — сказав Іван. — Мене від цього не відмовите. Я вже сказав так і так зроблю. Нині темна ніч. Буде добре перекрадатися. Я вже все на те собі приготовив.
— Робіть, як хочете! Але я вам цього не раджу — сказав Яким.
— Ну, бувайте здорові, Якиме.
Оба сердечно розпрощалися.
Яким відвернувся в ліву сторону, аби не бачити, що діється…
Хвилинку було чути глухий шелест, наче хтось посувався по землі, а потім і те затихло…
— Стій — закричав нараз різкий голос в передпіллю. — Хто йде?
