копано Івана Окропа, якого розстріляно за те, що втікав до ворога“.
А недалеко від цього місця, яких триста кроків, під горбком, було кладовище, де ховано упавших вояків. Неначе з розмислом вибрано це місце при дорозі, аби Іван Окріп ще по смерти терпів муки, аби дивився на те кладовище, де спочивали його товариші і аби терпів важкий біль, що він не між ними, що закопали його тут при рові, як падлину.
Закопали вояки і забралися.
Прийшла ніч і минула. Знов заблестіло на небосклоні сонце і освітило могилу Івана Окропа.
Та як вона змінилася. На могилі стояв великий березовий хрест з видним написом, а сама могила була вкрита полевими квітами. Це ніччю прийшли вояки і вшанували камрата. Вони знали, що не до ворога він утікав, що на смерть загнала його безмежна любов до дітей, до рідної хати.
А чеські вояки з третьої сотні кинули на його могилу вінець з лентою, а на ній напис: „товаришеві — товариші“.
Команда казала все це негайно усунути, але хоч загрожено строгими карами, вояки по ночах відновлювали могилу нещасного Івана Окропа.
Ото дослужився на цісарській службі наш Іван. Ото дістав бефердерунок[1] аж на тамтой світ — говорив раз з жалем фрайтер Стратійчук.
Тай ще дістав медаль; раз лопатою по задку — зауважив чура Орищук.
— Такий добрий чоловік і так марно згинув — докинув хтось третій.
- ↑ підвищення