Не зважаючи на це, російська артилєрія пражила дальше по позиціях. Австрійська команда боялася, щоби ворожа піхота не використала цеї катастрофальної зливи й не пішла до наступу. Рішено замкнути їй доступ артилєрійським вогнем. Та команданти батерій не числилися з тим, що в такій зливі треба наставляти гармати на більшу віддаль і тому їх ґранати й шрапнелі почали густо падати у власні піхотні закопи.
Злива, громи, чужі ґранати, свої ґранати й шрапнелі, все це посипалося на голови нещасних австрійських вояків.
Борович не брав з собою до боєвої лінії ні плаща, ні полотна від шатра. Стояв в окопах серед цеї зливи так легенько убраний, як був за дня. В одну мить перемок до нитки. Притулився в кутику між траверзою й передною стіною стрілецького рова і з зимна цокотів зубами.
— Боже, Боже! Це вже направду приходить кінець світа — говорив молоденький жовнір, Антін Кониш, що тісно притулився до самого Боровича й огрівав його своїм молоденьким тілом. Кониш почав щиро молитися.
Борович не відтручував Кониша від себе. Він бачив у тій позиції для себе велику користь, бо коли з лівого боку закривала його перед стрільнами траверза, то всеж таки тіло Кониша було з правого бок охороною принайменше перед кульками з шрапнелів. Та і Кониш мав у тім свою користь, бо тіло Боровича й траверза давало йому захист з правої сторони.
Вкінці перейшов і хмаролім. Небо розяснилося. Артилєрія перестала бити. На сході почало зоріти. Ставало щораз ясніше.
Залога почала рушатися. Рови були повні води; в ній купалися трупи й лежали живі. Все було жовте від глини.
Передпілля заляли води. Ворожа піхота відступила на свої позиції й через далековиди можна було побачити, що й там не було добре. Солдати котеликами вичерпували воду з стрілецьких ровів і вили-
