стоплені звали снігу, виходили навіть перед дротяні засіки. Ніхто нікому цього не боронив. Ніхто до себе не стріляв. Тут запанувала беззглядна тиша.
До закопів почали показуватися ріжні старшини ґенерального штабу. По полю лежав ще сніг грубою верствою. Вони для безпеки убиралися в білі полотняні плащі з капузами.
— Диви, диви, які тепер відважні. Їх дотепер тут ніхто не бачив — посмішковувався Іван Гардабура.
— Що мені за відвага. До закопів ідуть в білих плащах. Ми ще такого дива не бачили. Варта це сфотоґрафувати — сміявся фрайтер Стратійчук.
А кожний старшина ґенерального штабу мусів сказати якесь мудре слово. Треба було виявити свої спосібности.
— Ті бестії там так безпечно ходять. Вони показують цілу свою стать. Це просто безличність — говорив один.
— Не допускати, аби наш скот (фігер) братався з ними, або взагалі в якийнебудь спосіб входив з ними в контакт — сказав другий.
Знов приходили старшини ґенерального штабу і знов далекозорами приглядалися ворожим позиціям.
— Чого вони там шукають? — питався хтось з вояцтва.
— Може хочуть робити наступ? — відповів другий.
— Вже вони встружуть якусь дуже мудру штуку — додав Гардабура.
На мудру штуку не треба було довго чекати.
— Пііі, пі-пі, піііі — запищав телєфон.
— Пане поручнику — говорив в нім полковий адютант — висші команди мають зовсім певні відомості, що на позиціях проти нашого полка стоїть польський лєґіон і що він хоче перейти до нас. Аби їх заохотити до того кроку, придумала дивізійна команда ось що: нині пополудні прийде на ваш відтинок військова оркестра. Ви маєте для неї вишукати в закопах відповідне місце. Вона буде грати польські краковяки, „Єще Польска нє зґінела“ і інші польські пісні. Вояки дістануть біло-амарантові прапори і бу-
