вішувано найновіші воєнні звідомлення. Публика тиснулася, аби вичитати новини.
— Все добре! Наші ідуть вперід — говорив один.
— Воєнні звідомлення нашого штабу то так як той барометер. Він показує на погоду і іде до гори, а дощ паде на долину — докинув хтось з публики.
— Ша! Тихо! Пощо ви таке говорите? Ще хто почує і буде біда — остерігав якийсь пейсатий жид.
Всі замовкли.
Нараз Галицькою площею від сторони Личаківської вулиці і Бернардинської площі в повнім ґальопі надігнала пара коней в повній упряжі, з пообтинаними посторонками. На однім із них сидів вояк і що сили бив коней коротким батогом, аби бігли ще скорше. За тою парою надбігла друга, третя, десята, сота. За ними в повнім розгоні надігнали вози від таборів, селянські підводи, що були зареквіровані. Все те в шаленім поспіху гнало на Городецьку вулицю. Ніде не затримувалися і ні на хвилину не звільнювали бігу коней. Чоловік не чоловік, дитина не дитина, пес не пес, на все впадали з фурією і тратували. По хвилині надбігли задихані якісь молоді хлопці. Без шапок, декотрі тільки в штанах і сорочках. Босі. В їх очах малювався божевільний жах. Це були рекрути з кавалерійських касарень на Личакові.
— Що сталося? — питали їх декотрі відважніші з публики і затримували.
— Дайте нам спокій. Пустіть мене. На личаківській рогатці вже є москалі — ледви вспів сказати якийсь затриманий молоденький рекрут, вирвався з рук і побіг за своїми товаришами.
А вулицями дальше гнали коні від обозів, від запасної артилєрії. В трівозі вояки полишали вози і гармати. Навіть не відпинали посторонків, тільки протинали їх ножами і утікали. Аби дальше на захід. Аби дальше від ворога.
Місто огорнула страшенна паніка.
Ще перед хвилиною вичитували в офіціяльних звідомленнях, що власна армія побідно здержує во-
