— Отче! То ви називаєтеся Борович? Чи ви знаєте штабового лікаря Боровича? Він служив давніше при другім босняцькім полку піхоти — спитав Берґер у Боровича.
— Так, це мій рідний брат — відповів о. Борович.
— А Степана Боровича знаєте? Того, що перед дванадцяти літами служив в Ґрацу при семім полку піхоти? — питав дальше Берґер.
— Як не знати. Цеж мій син.
— Деж він тепер? — питав дальше Берґер.
— Пішов на війну. Служить при Українських Січових Стрільцях — сказав о. Борович.
— Цеж мій щирий товариш з часів нашої спільної військової служби — говорив Берґер. — Отче, цеж неможливе! Ваш рідний брат високим військовим достойником. Ваш син при українських добровольцях, а вас мають вішати за головну зраду. Просто не хочеться вірити.
— Додайте до того ще й це, що за моїм почином повстав тут в селі шпиталь для війська, а тоді зрозумієте, який з мене зрадник — вияснював о. Борович.
— Це страшне! Це якесь фатальне непорозуміння — крикнув Берґер і побіг до команди бриґади.
По хвилині вийшов з команди бриґади той самий майор, що перед пів години робив допит. Він приблизився до нещасних, приступив до о. Боровича, простягнув до нього руку і сказав:
— Даруйте, отче, за цю велику прикрість. Сталося велике непорозуміння. Щастя, що нагодився сотник Берґер і нас зорієнтував. Ви всі вільні і можете іти домів. Але на будуче не занадто вірте звідомленням нашого ґенерального штабу. З нами дуже зле. За два-три дні москалі можуть бути тут. Якраз є відомість, що під Красним битва розвивається не надто для нас щасливо. Мабуть будуть евакуувати ваше село. І то вже, здається, нині або найдальше завтра. — Але я вже надто богато вам сказав. Затри-
