явища можуть бути сталими. Аджеж має рацію Аксельрод-Ортодокс, коли каже: „Діялектичний погляд на загальні цілі та на відносність буття кожної речи не виключає тої непорушної істини, що в даному просторі, за певного часу і за даних названих обставин А є А“ (Л. Аксельрод-Ортодокс, „Л. Н. Толстой“). Проти реалізму повстали не тільки лефівці, а й пролеткультівці, посилаючись на те, що реалізм відповідає самозадоволеній буржуазії, „фантазія якої не йшла далі фіксування консервативного побуту“. Тут дехто вказує на те, що навіть як реакція проти реалізму постав романтизм, який об'єктивно був революційним, хоч дрібно-буржуазним висловом протесту проти самозадоволеної буржуазії. Та і в таких твердженнях не все правильно. Такий знавець західньо-европейського мистецтва, як Луначарський, доводить в своїй книзі „История западно-европейской литературы“, що так само, як і романтизм не завжди був реакцією протесту, а просто реакцією, так і реалізм не завжди був висловом настроїв самозадоволеної буржуазії або купецтва. Луначарський стверджує, що реалізм почав розвиватися в передових країнах, Англії й Франції, і якраз серед такої верстви, як дрібно-буржуазна інтелігенція. Саме цей реалізм називає Луначарський справжньою реалістичною школою в одміну від голандського реалізму, який справді був дуже обмежений. Отже представники цієї англо-французь-
