лянської молоди. Я кажу за ту частину української інтелігенції міста, що суттю своєю є „зміновіхівська“. Вона приймає тільки половину революції. Вона задоволена з того, що революція творить ново село і нове місто, що на ґрунті розвитку українського культурного руху українська інтелігенція вперше дістала можливість застосовувати свою енергію, але вона незадоволена з соціяльного поглиблення революції і з інтернаціоналізації культурного руху. Вона незадоволена й з того, що надто широкими методами українізації, запровадженням українізації в маси, порушується монополія інтелігенції, як українських „культуртрегерів“. Оце невдоволення штовхає частину української інтелігенції на шлях підтримки та консервування хитливих настроїв, чи то пак безперервних хуторянських рецидивів серед шкільної молоди. Колізія цих настроїв дає свій занепадницький відбиток в українській літературі.
Проти цього занепадництва треба боротися. „Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників“ народилася під знаком боротьби з занепадництвом в українській літературі, але я думаю, що це не повинно бути обов'язковою монополією цієї організації. Буде дуже гарно, коли під цим прапором боротьби зійдуться ширші сили. Але як боротися? чи повинна ототожнюватися ця боротьба з боротьбою проти попутників? Адже не всі попутники є занепадники, і не всі занепадники є попутники. Адже й