Влітку дощі не падають на Херсонщині, — земля від спраги росколюється, жовкнуть і вянуть трави. Так коло дороги, як привялу траву, ізнайшли бунчужного Захарченка. Коло нього й кінь стояв. Бунчужний утікав, видно, — рука ліва посічена, нижче колін сліди пили (пилити між дошками пробували „радімиє“), а сам бунчужний жовтий, страшний, — белькотить обрубком язика, — вирізано гайдамацький язик, — мабуть, сказав їм правду.
Бунчужного знайшли свої, з Першого ж Гайдамацького полку, — поїхали шукать, бо три дні як застава не вертається.
А тоді большовики з передмість платили по двіста карбованців керенками за гайдамацьку голову, — воно декому й охота на гайдамацький чуб.
Почали допитуватись, дошукуватись, — бачили заставу аж до Анастасіна, а там і слід по ній прохолонув.
До Анастасіна — хутенько: Сіпало, Ковтун, Свідзінський, Панченко, бунчужний Безкровний — кубанець — і ще хлопців пять із ними сердитих. А провадив хорунжий Завойко, — той багато не говорить.
Їхали степом, вітерець знад моря свіжий, сонце.
