чика. Як кресання копит, як спішливий стукіт серця, так світ до нього заговорив.
Вибігає сотник, біжить попід мурами вздовж вулиці, клене, жалкує:
— Який кінь був, який кінь, — на голос приходив!
Побабахкують вистріли, з боку Роздільної артилєрія стугонить. Дзявкне часом куля невідь звідки.
Прихиляється сотник, підбігає.
Раптом хтось із боку гукає, аж під ноги підкочується.
— Я знаю вас, — каже чоловічок, що тин перескочив, — ви сотник Недайхата. А я — член Центральної Ради: теж утікаю від них. Поведу вас безпечніш, городами.
Воно й краще — бо вже видно, бо мрячка надморської провесни заплаканими клаптями розлазиться.
Біжать через городи, в торішнім огудинню плутаються, в кущі сахаються, в калюжі падають.
За містечком прилягли. Бачуть: котовці проїхали, бомбами обвішані, у стрічках, тюрбанах, шалях.
Проїхали — за ними вже негусто большовиків. А потім і зовсім пусто, тільки їде дорогою жовта бричка. У бричці — двоє з зірками, одягнені шиковно.
— Пане депутат — каже Недайхата, — ви забіжіть уперед і як, треба, то коня придержіть. А я вже своє зроблю.
Сам із плеча коротку кавалерійську рушничку стягає. Ляснули два стріли в вогкім повітрі,
