ся його оповіданя “Як Юра Шикманюк брив Черемошем”, “Гриць і панич”, “Хома з серцем і Хома без серця”, “Великий Шум”, “Перехресті стежки”. Одної книжки Л. Н. В. не найти деб не подибати праці Франка, одного важнійшого випадку не найти в літературі, чи штуці, чи науці, котрого би Франко не розглянув. “Видавнича Спілка” пишаєть ся десятками томів його праць, “Записки Наукового Товариства ім. Шевченка” теж.
При ґеніяльнім величезнім талані здобув Франко не бувале у нас доси в історії значінє. Його літературна і громадська діяльність робить його найвизначнійшим чоловіком. Він не писав а просто сипав як з рога обильности свої твори, поставив нашу науку і літературу на небувалій доси сьвітовій висоті. Франко поет, белєтрист, автор цінних творів, для дітий і молодіжи, перекладчик чужих літератур, критик і історик літератури, фолькльорист, публіцист, дослідник соціяльно-економічних відносин, популяризатор майже ві всіх областях науки, популярний, люблений аґітатор, до сего редактор, через якого руки перейшло тисячі усяких рукописей, котрі коректував, обрабляв, шліфував а їх авторів виводив в люде.
І так десятки літ. За се коли Франко 1907 р. занедужав на параліж наша “щедролюбива суспільність наділила його признанєм і тоді почав появляти ся в нашій пресі спис “складок на хорого письменника”, се, мовляв у иньших народів “національний дар”.
В 1913 р. українське громадянство обходило ювилей 40-літної письменської творчости Івана Франка. Увесь народ український ставив
