гляду державного становища України: цей факт доводить, що не вважаючи на наступні порушення Москвою умов договору 1654 р. та обмеження прав України, московський уряд усе ж таки трактував Україну, як окрему державу. права якої та окремішність від Москви особливо яскраво виступали в момент зміни особи гетьмана, як голови держави та носія її верховної влади.
Що року 1654 не сталося приєднання України до Московської держави та що Україна, як була, так і залишилась окремою державою, про це свідчать іще факти зносин Москви з Україною через взаємне висилання посольств і паслін та через московський Посольський приказ, пізніше через Колєґію закордонних справ, отже шляхом міждержавних зносин, при помочі якого Москва зносилася з нашими чужоземними державами. Про це також Свідчать і такі факти: перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала й трактувалась, як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця в окремими від Москви господарською системою й політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; друге, між Україною та Москвою існував державний кордон, прикордонні митниці (до р. 1754), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку заборонялося українцям вільно боргувати в московській державі.
Стверджуючи договір 1654 р. та вимагаючи його ствердження від новообраних гетьманів, Москва не вагалася перед зміною його умов та обмеженням прав і вольностей України шляхом навязання гетьманам „нових статтей“. Не вдалося цього зробити лише за гетьмана І. Виговського. За наступних гетьманів, починаючи від Юрія Хмельницького, Москві вдалося не тільки провести „нові статті“, які порушували автономію України, але й підробити первісний текст договору 1654 р. Ще більші обмеження переведено за гетьмана І. Брюховецького, який віддав цареві всі міста й села українські з усіма доходами. При обранні гетьмана Д. Многогрішного Україні знову було повернуто права й вольності по договору 1654 р. Петро I розпочав політику рішучого втручання у внутрішні справи Української держави. Спочатку таке втручання виявилося в спробах переведення ріжних реформ на Україні та в експльоатації її всіма способами на користь Московщини. Після розриву з Москвою за гетьманування Мазепи Петро I став на шлях отвертого ламання стверджених ним двічі (при обранні Мазепи й Скоропадського) договорів. Він призначив свого міністра-резидента при гетьмані, надавши йому права дорадника й співправителя, а указом із 27 квітня 1722 р., всупереч договорові 1654 р., настановив т. зв. „Малоросійську Колєґію“ в складі російських офіцерів із бриґадиром Вєляміновим на чолі, якій надав компетенцію вищого апеляційного суду, передав їй управління фінансами України та право втручуватись у всі галузі внутрішнього правління. Після смерти Скоропадського Петро I не дав дозволу на обрання гетьмана, а управління Україною передав Малоросійській Колєґії. Вперше за ввесь час українсько-московських відносин Україні була відібрано право вільного обрання гетьмана, стверджене договором 1654 р. Петро II р. 1727 знову привернув силу договору 1654 р. в точці, що торкалася обрання гетьмана, внаслідок чого того ж року на геть-
