ры». Тут же елементарна логіка підказує, що мистецтво не може бути революційним, коли воно є «отражением», синтезом консервативної культури.
Одно з двох — або-або. Або пролетарське мистецтво буде революційним, але тоді воно конче мусить стати в умовах революційної пролетарської культури. Або-ж навпаки.
Хвильовий же б’ється в порочному крузі суперечностів.
Ми цілком згодні з тим, що пролетарське мистецтво буде революційним, — иншим воно бути не може, — але виходимо тут зовсім не з абстрактної тези, що, мовляв, мистецтво — взагалі прогресивне явище» (історія мистецтва і літератури дає на це твердження великі корективи і навіть — протилежні приклади), а з того, який закон розвитку епохи концентрується в даній культурі, цеб-то, пролетарській, які передумови, принципи, тенденціі, рухають її і каузально обумовлюють, яка соціальна свідомість вростає й одбивається в ній, і нарешті, — хто є фізичним і психологічно-етичним виразником цієї свідомости в найповнішому розумінні слова.
Тільки з таким критерієм треба підходити до пролетарської культури, і тільки від нього «умозаключать, про тенденції і якості її, а не від якоїсь іманентної консервативности, що ніби-то захована в самій природі диктатури пролетаріяту.
Хибний цей погляд уже хоч-би тим, що спирається він знову-ж таки на міркування поверхової формальної логіки. Прикласти його до пролетарського класу — ні під історичним кутом, ні навіть теоретично, не можна і тому саме, — а це-ж істина елементарна, — що пролетаріят виходить на історичну сцену, як представник всього людства, як активний організатор його на підвалинах комуністичних соціяльних форм, і що змагається він за свою диктатуру тільки в ім'я цього ідеалу.
