Запорожем буде панувати Москаль, Запорожцї рішили ся покинути рідний край і просити для себе землї в Турка.
Запорожцї проплили чайками до Акерману й вислали до турецького султана 40 людей, по козакови від куріня. Султан дав Запорожцям землю на Дунаю, позволив їм там жити так, як вони досї жили на Запорожу. За сю землю й за волю зобовязали ся Запорожцї помагати султанови тодї, як він буде кого воювати.
Про друге зруйнуваннє Сїчи Москалями, про мандрівку Запорожцїв до Туреччини й про умову з Турком зостали ся такі піснї:
Світ великий, край далекий, та нїде прожити:
Славне військо запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько[1] пораїв,
Щоб зігнати Запорожцїв та аж до Дунаю.
Ой, в суботу у полудне Москва наступила,
А в недїлю до схід сонця ляґери розбила.
Ой, із Низу і з Лиману вітер повіває,
Авжеж Москва нашу Сїчу кругом обступає.
Вжеж на річцї Базавлуцї і Москалї стали,
Славні-ж хлопцї Запорожцї пили та гуляли.
Гей, облягла, обступила да в город вступила,
Московськими знаменами город закрасила.
Запорозькі отамани, як орли, лїтали,
Свого батька кошового вірненько благали:
„Позволь, батьку-отамане, нам на баштї стати,
„Неодному ґенералу голову з плїч зняти!
„Москва стане із штихами, а ми з кулаками,
„Щоби слава не пропала поміж козаками!“
А Москалї не дрімали, запас одбирали…
А російські ґенерали церков грабували.
Кругом церкви сїчової караулом стали,
Священику Владимиру служити не дали.
Беруть срібло, беруть злото, восковії свічі,
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сїчи,
Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору;
— Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!
Вжеж вступила одна дивізія серед самої Сїчи,
Взяла-ж вона всї гармати, козацькі здобичи.
Ой, крикнув Кальниш, кошовий, да стоячи серед церкви:
— Прибирайтесь, Запорожцї, так, якби і к смерти!
- ↑ „Грицько“ се Григорій Патьомкін, найстарший мінїстер і полюбовник царицї Катерини II.
