уваги, тоді слуга додав: „Бідаки, цього разу вони добре попекли собі руки“.
„Скажіть мені, прошу, як найзручніше пройти до добудинку божевільних?“.
Слуга описав шлях. Барон ледве помітним кивком висловив подяку й пішов із кімнати. Він раптом пригадав гістеричну дівчину, що її ранком, після ночі, коли зчинився заколот, відвезли до притулку психічно-хорих. Коли барон вийшов на вулицю, в повітрі розітнувся постріл, покотившись луною поміж шерегами високих будинків великоміської вулиці. Барон зупинився вражений від несподіванки, але, побачивши навколо лише веселі й радісні обличчя, він рушив далі.
„Вважай, як часто вони стріляють“, — сказав якийсь прохожий до своєї попутниці й обоє швидкими кроками пішли в напрямі до батареї, виставленої на краю міста.
Багато прохожих повертались і йшли в тому самому напрямі. Праворуч і ліворуч обмінювались веселими поглядами, прозчинювано вікна і з них повисувались голови, гарно зодягнені бюрґери голосно лічили гарматні постріли, що все ще гриміли.
„П'ятдесят“, — голосно вигукнув опецькуватий панок і, прислухаючись, витягнув свою коротку шию. Потім він, осяяний радістю, рахував далі: „п'ятдесят один, п'ятдесят два, три, чотири, слава! принц народився!“ — Махаючи своїм капелюшем, він звернувся до барона, що стояв до нього найближче: „Ви чули, сьогодні народивсь принц?“
Барон глянув на нього байдуже.
„І багато тисяч народу мусять голодувати“, — промовив він тихо.
„Як ви можете думати так брутально?“ — Товстенький панок докірливо глянув на нього, а в його веселих, щасливих очах немов світилось: ач яка ви погана людина! Він сердито подався геть від барона, шукаючи спорідненої душі, такої самої доброї й веселої, як і він сам.
Барон пішов далі.
