Анїян, що її судьбу ми бажали представити в попереднім роздїлї. Ріжними дорогами йшли вони до своєї цїли, але оба вернули з нїчим. Так покинено ту неосягнену цїль і тим серіознїйше почато думати про се, щоби з пороблених відкрить мати як найбільші господарські користи. Показало ся, що найвідповіднїйші до сього шпіцберські води з своїм багацтвом риб та звірів із траном.
Від 1597 р. плавали по тих водах анґлїйські рибацькі фльоти, часто під проводом баскійських гарпунярів, що їх мали за найдосьвіднїйших в їх ремеслї. Також із висшими цїлями, а то для теоретичних дослїдів, явив ся в 1607 р. тут анґлїйський корабель під командою практичного Гедзена. Він плив перше далеко на північ попри східний беріг Ґренляндії і переплив опісля до Шпіцберґен, але тут задержали його леди. Пливучи також із другої сторони Північного Ледового моря, відкрив, як здогадув ся Баров (Barrow), вульканїчний остров Ян Маайєн (Maijen), названий так опісля в 1611 р. Голяндцями. Вони були від 1611 р. такими завзятими конкурентами Анґлїйцїв у полярнім риболовстві, що між ними часто приходило до сильних спорів, і аж на основі державного договору, що станув між обома народами в 1627 р. за короля Карла I, переведено докладний подїл терену ловлї. Була се величава доба в історії Шпіцберґена, коли протягом короткого арктичного лїта розвивала ся незвичайно жива дїяльність. Повстало навіть мале місто, „Смеренберґ“, а в тамошних варстатах залагоджували стало поселені ремісники потреби кольонїстів. Останки численних деревляних будівель та домів іще тепер лежать на берегах, а численні хрести пригадують про той час, коли на зимнім, ледовім острові цвило лїтнє житє…
Питаннє північно-західної та північно-східної дороги порішено в XIX тім столїтю. В 1851 р.
