знайшов нїяких небезпечних познак. Мушу брати туші і пити потасовий бром.
25 мая. — Нїякої зміни! Мій стан, справдї, дивний. В міру як наближаєть ся вечір, опановує мене якийсь незрозумілий неспокій, так як би ніч крила для мене якусь страшну погрозу. Обідаю скоро, опісля пробую читати; але не розумію анї слова; заледви розріжняю букви. Потім ходжу вздовж і впоперек свого сальону придавлений якимсь неясним і непоборимим страхом, страхом перед спанєм, страхом перед лїжком.
Коло десятої години йду на гору до свого покою. Скоро лиш увійду, замикаю двері на два спусти і засуваю засувку; бою ся… чого?… До тепер я нїчого не бояв ся… Відчиняю шафи, дивлюсь під ліжко; надслухую… наделухую… що?… Се дивно, що звичайний собі неспокій, може яке нарушенє в обігу крови, подражненє якого нерва, трохи приливу крови, якась незначна перепона в такім недоладнім і делїкатнім руху нашої живої машини, може зробити мелянхолїка з найвеселїйшого чоловіка, і боягуза з найвідважнїйшого. Опісля я лягаю, і очікую сну, якбим очікував ката. Чекаю його з переляком і моє серце бєть ся, ноги дріжать, цїле моє тїло дріжить під теплим покривалом, аж до тої хвилї, коли я раптом заспокоюю ся, нїби лечу топити ся в безодню стоячої води. Тепер я не почуваю, як давнїйше, наближеня того зрадливого сну, що ховаєть ся передімною, що мене стереже, хоче вхопити за голову, замкнути менї очи, знищити мене.
Сплю — довго, дві або три години — опісля дрімота — нї — змора мене бере. Я чую добре, що лежу і сплю…, я те відчуваю і знаю…
