Коло четвертої години ся понура летюча громада прилїтала й осїдала на великім буцї лїворуч від замку, зі страшним криком. Майже цїлу годину вони перелїтали з гильки на гильку, нїби бились, кракали, а сїрі гильки під ними виглядали як чорні.
Зі стисненим серцем вона дивилась на них що вечера, перенята на скрізь понурою мелянхолїєю близької ночи, що спадала на пусту землю.
Потім вона дзвонила, щоб принесли лямпу, і наближалась до огню. Вона палила цїлі купи дров і не могла нїколи огріти величезних комнат, повних вохкости. Вона мерзла цїлий день, всюди, в сальонї, за столом, у своїй кімнатї. Її чоловік приходив аж на обід, бо полював безнастанно, або знов був зайнятий сїянєм, оранєм і всїми иньшими сельськими роботами.
Він вертав веселий і заболочений, і затираючи руки говорив:
— Яка погана погода!
Або знов:
— Добре, що є огонь!
Часом знов питав:
— Що там скажемо нинї? Чи ми вдоволені?
Він був щасливий, здоров, без нїяких бажань, не бажав нїчого иньшого крім сього простого, здорового і спокійного житя. Около грудня, як прийшли снїги, вона так страждала через зимно в старім замку, що наче остигав із віками, як остигають люде з лїтами, — що одного вечера спитала чоловіка:
