Одного вечера її чоловік вернув з розясненим лицем, тримаючи в руцї велику куверту.
— Ось тут, сказав він, — є дещо для тебе.
Вона розірвала скоро куверту і вийняла з неї друковану карту, де стояли отсї слова:
„Мінїстер осьвіти і панї Юрієва Рампоно просять пана і паню Люазель зробити їм честь і прийти на вечер, що буде в понедїлок 18 сїчня в кімнатах мінїстерства“.
Замість великої утїхи, як сподївав ся чоловік, вона кинула з досадою папір на стіл і сказала:
— Що-ж хочеш, щоб я з тим зробила?
— Але-ж моя дорога, я думав, що ти будеш з сього вдоволена. Ти нїкуди не ходиш, а тут трафляєть ся така гарна нагода. Я мав богато трудностей, поки дістав се запрошенє. Всї хотїли-б його дістати, а урядникам дають їх дуже небогато. Побачиш там цїлий урядовий сьвіт.
Вона дивилась на нього гнївним поглядом і заявила з нетерпеливостю:
— Що-ж я втягну на хребет, щоб піти туди?
Він про се не подумав був, і прошептав:
— Але ся сукня, що в нїй ходиш до театру. Вона, менї здаєть ся, буде дуже добра…
Він замовк здивований, переляканий, побачивши, що жінка плаче. Дві великі слези котились по лици; він затинаючись, промовив:
— Що тобі? що тобі?
Але вона перемогла з великим напруженєм свій жаль, і обтираючи заплакане лице, відповіла спокійним голосом:
