А вона відповіла:
— Мене се гризе, що не маю нїяких біжутерий, анї однїсїнького каміньчика, нїчого, щоб взяти на себе. Буду виглядати нужденно, так, що волїлаб навіть не йти на сей вечер.
Він сказав знов:
— Можеш взяти живі цьвіти, в сїм сезонї се дуже модне. За десять франків будеш мати дві або й три прекрасні рожі.
Вона на се не згодилась.
— Нї… нїчо не пригнобляє так, як виглядати бідно поміж богатими жінками.
Та її чоловік нараз сказав:
— Яка ти непорадна! Піди до своєї товаришки, панї Форестіє і проси, щоб вона тобі позичила біжутерій; ти жиєш з нею на стільки добре, що можеш се зробити.
Вона видала радісний окрик:
— Правда. А я про се не подумала!
На другий день вона пішла до своєї товаришки і розказала їй свою гризоту.
Панї Форестіє пішла до своєї зеркальної шафи, виняла величеньку скриночку, принесла, відчинила й сказала до панї Люазель:
— Вибири собі, моя дорога.
А вона побачила зразу браселєти, опісля перловий нашийник, далї венеціянський золотий хрестик чудової роботи, прикрашений дорогими камінями. Вона примірювала те все перед зеркалом, вагалась, не могла рішитись, щоб розлучитись з ними, віддати їх, і все питала:
— Чи вже більше нїчого не маєш?
— Але-ж маю, пошукай сама, я-ж не знаю, що тобі може сподобатись.
Нараз вона віднайшла у чорнім шовковім пуделочку прекрасний діямантовий нашийник,
