Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/157

Як сивий степ білітиме,
Як чорний бір шумітиме,
Як звір в пуща́х ревітиме,
Як блискавка в хмарах-хмарах
 Кров'ю заснується,
Грім додолу в карах-карах
 Грякне, й все заньметься.
І старий Дніпр в чварах-чварах
 Встане й озоветься, —
Може і пісня з вітром ходитиме,
Дійде до серця, серце палитиме;
Може й бандуру ще хто учує,
Й серце заниє і затоскує…
 І бандуру, і мене
 Козаченко спом'яне!“

Буря виє, завиває
 І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
 Грім за громом грякотить.
Ніч то углем вся зчорніє,
То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче
 Й гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче,
 Камінь рве, гризе, несе…
Грім що гримне, в берег гряне, —
 З хвилі бандура прогляне!
Запалало — і стемніло…
 Застогнало в небесах…
Хлинув дощ… загомоніло
 На горах, полях, в борах…
Старця й бандури немає,
 Пісня по миру літає!

— 163 —