Метлинський приєднався до романтичної школи, але в той-же час зберіг оригінальність і стояв на народньому грунті: він — співець української старовини, що вже згасала; про неї він чув перекази з уст козаків і кобзарів, останніх представників її, що вже вимірали.
Псевдонім (А. Могила), під яким Метлинський виступив із своїми творами на українській мові, поясняється ототожненням України з могилами, де заховано її минулу славу… Думки Метлинського — ніби вільна бесіда поколіннів, що вже зійшли в могилу. „Старий“, „стародавній“ Дніпро не раз згадується у творах Метлинського. Поет зображував козаків, що пливуть Дніпром. Діброва, що шумить над Дніпром, прохає козаків, утікачів з України, не покидати рідної матери (України), яка може дістатися до рук Татарові й Ляхові. Але визнання нових умовин життя й російський патріотизм ясно виступають у творах Метлинського. Одного вірша присвятив він спогадам про 1812 р. Поет не забуває і про участь козаків у визволенні „святої Москви“ від ворогів. Горілу Москву уявляє поет свічкою, запаленою „братом на поминки“. Поет закликає співців до патріотичної служби на батьківщині, радить нічого не шукати на чужині.
Муза Метлинського — переважно народня. Поет не сподівається на особливе співчуття вищих кол суспільства. В думках Метлинського часто чути відгуки народніх переказів, напр., у легенді „Підземна церква“. У „Покотиполі“ відтворено мандрівний переказ про те, що навіть рослина може вказати на смерть неповинної людини. Так само
