Ой знаєм ми співаночки,
Ой є у нас вінки!
Іспершу ви родинонці
Слабоду узверніть;
Іспершу чужестранців ви
З родини проженіть.
Тоді приходьте гратися
Із нами на луку,
І кожному дівчинонька
Співанку заспіва,
І кожного коханочка
Квітками заквітча.
(Марина дуже сердечно зустрівається з покаліченим братом (Лисенком), але-ж на пропозицію кинути старосту і йти до Герцика — вона одмовляється, заявляючи, що старосту вона любить, а Герцика ні. Разом з цим вона клянеться, що не зрадить в боротьбі з ляхами, навпаки, допомагатиме: старосту сама віддасть в їхні руки, хоч його й любить.)
(Марина запевняє старосту в безкраїй любови до нього і поруч з цим страшенно його дорікає, що за його управління багато злого робилось українцям. Вона каже про ту помсту, яку готують Переяславці ляхам. Коли звідусіль стало чути крик, плач, староста у Марини просить шаблю, але-ж вона її кидає в Альту. Коли став наближатися народ, староста каже:)
Я чую —
Сюди біжать… в мене немає шаблі…
Немає бережіння… Лихо! смерть!…
Марино! Що ти наробила?…
