він згодом більш і не вертався. Попереду згадано вже, що Костомарова спонукало писати українською мовою і як та непереможна „страсть ко всему малороссійскому“ потягла його „йти в народ“ і зробитись опісля істориком його життя. Спершу прихильність до народу виливається у його в художніх спробах народньою мовою. Не маючи великої ціни художньої, ці твори Костомарова цікаві проте, як ознака тієї поворотки, що від безкритичного напрямку українських романтиків, од їх гірких жалів за минулим та повної безпорадности в сучаснім приводить потроху до вогневої музи Шевченка з її наскрізь соціяльною поезією, що все українське письменство на новий справила шлях.
Костомаров більш од своїх попередників уміє вже зміркувати і зважити старовину й сучасність і знаходить потроху нові мотиви для рідної бандури. Не до самої тільки Еллади певне прикладав він оці, напр., рядки:
Ти не спиняла дітей, вони гризлись з собою як звірі;
Ти все шукала слободи — нікчемная грошей раба!
Ти прославляла війну людоїдну і в Спарті проклятій
Пан для потіхи пускав злих на ілота собак.
Ти научала народи втікать до неволі од волі,
Ти зопсувала найкращий неба восточного дар.
Пам'ять посмертна твоя засліпляла маною нам очи —
Ми, на тебе гледючи, не бачили самі себе
(„Еллада“)
Миколаєвська Росія з її „неправдой черной“ виразно виглядає до вас із цих ущипливих слів… Але мана розпалась і люде таки побачили себе;
