Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/233

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Всім молодим — гарбуз як тут,
Аж ось свати гетьмана йдуть.

Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смутою;
Що-ж? Дух Мазепи закипів,
І — знову гетьман полюбив!
Хоч він до пелеха сідого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втікає,
Орла почувши на спині;
По сіням панна похожає,
І жде, що скажуть: так, чи ні.

Ось вийшла мати, і з сльозами,
Приголубливими словами,
За руку взявши, каже їй:
„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець
Чи можна? Ні, паскудний ланець,
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі-б, як то ведется віком,
Хрещениціним батьком буть…
Його чорти у пеклі ждуть —
Він хоче буть їй чоловіком!“
Маруся задрижала, з рук
Спустилась хустка шовковая,
Поблідши, ніби неживая,
Упала дівка на рундук.

Хоч одійшла вона, да знова
Зімкнула очі; ні півслова
Не каже. Батько, мати тут
Біля її усе возились:
Хрестились, плакали, молились.

— 121 —