Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/27

Ти-ж знав, кажу, Рябко, що пан не буде спать.
До чого-ж гавкав ти? нащо-ж було гарчать?
Нехай-би гавкав сам, а ти-б уклавсь тихенько,
Забравшись в ожеред, та й спав-би там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
Напався на тебе, — і знай верзе притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи;
Що паню через те всю ніч кусали блохи;
Що буцім вчора він грать в карти-б не сідав,
Коли-б сьогоднішню був ніч хоч закуняв:
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака;
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачця, ти йому остив, надосолив,
І, бачця, він тебе за те й прохворостив.
А бач, Рябко, а бач! не гавкай, не ганяйсь:
Ляж, хирний, та й мовчи, і з паном не рівняйсь.
Чого брехать? Нехай наш пан здоровий буде,
Він сам і без собак цю панщину одбуде.“
Послухав наш Рябко поради Явтуха.
— „Нехай тяжка йому година та лиха.“
Сказав, „щоб за моє, як кажуть люди, жито
 Та ще мене і бито…
 Коли моє не влад,
 То я з своїм назад.
Чи баба з воза, що-ж? Велика дуже вада?
Кобилі легший віз, цьому кобила й рада“.
Отак сердега наш Рябко поміркувавсь.
Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь.
Заснув, Рябко, захріп, аж ожеред трясеться;
 Рябку й не сниться й не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на дворі
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток убірає.
Аж тут і на дворі туж-туж уже світає.

— 27 —