Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/71

From Вікіджерела
Jump to navigation Jump to search
Цю сторінку схвалено


— „Ой, дядьку, не глузуй!“ — озвався молодий.
„Не дарма я журюсь і слізками вмиваюсь.
Не дарма я прісця і сім'ячка цураюсь.
Ти рад пожарні сій, бо зріс в ній і вродився
Я-ж вільний був, тепер в неволі опинився“.
 І. XI. 1827


(Казка).

 В ставочку пліточка дрібненька
 З нечев'я зуздріла на удці червяка
 І так була раденька!
 І думка то була така,
 Щоб підвечіркувать смачненько.
 Ну, дейко до його швиденько!
 То збоку ускубне,
 То спереду поцупить,
 То хвостика лизне,
 То знизу вп'ять підступить,
 То вирне, то пірне,
 То сіпне, то смикне,
 Вовтузиться, ялозиться і пріє.
Та ба! те ротеня таке узеньке, бач,
 Що нічого́ не вдіє!
 Хоч сядь, та й плач!
„Ой гіренько мені на світоньку“, мовляє.
 „За що-ж мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички, а нам на глум, на сміх,
 Рот шпилькою неначе простромила?
Ой, правду дядина небога говорила:

— 36 —