стомъ широчезни̂ колеса, все ближше, все ближше до него!…
Га! що за думка блисла наразъ въ Германово̂й головѣ? Се не вужь, се безмѣрно довга, зросла до купы и оживлена чаро̂вною силою звязка грошей, срѣбла, золота блискучого! О такъ, се певно такъ! Хибажь весь блескъ, що бьє въ очи о̂дъ вужевои луски, — хибажь се не блескъ золота та срѣбла? А сеси̂ ро̂жнобарвни̂ латки на нѣмъ, хиба се не ро̂жни̂ векслѣ, контракты, банкноты?… О, се певно, се не вужь єго обводивъ своими велитными звоями, а єго власне богацтво! А якъ злобно, якъ люто глядитъ на него зачарована потвора! Она певна своєи добычи, — она знає, що єи металевымъ перстенямъ, єи горючому блескови нѣхто не уйде! Она знає, що найпевнѣйше не уйде ѣй Германъ, бо о̂нъ на днѣ пропасти, о̂нъ жертва розпуки, — й она, она завела єго сюды!
Германъ все то порозумѣвъ въ одно̂й хвилинѣ безмѣрнои тревоги. О̂нъ заревѣвъ, мовь раненый звѣръ, ажь о̂кна задзвенѣли о̂дъ єго реву. О̂нъ чувъ, що сеся одна думка валитъ въ порохъ, въ нѣщо, єго цѣлого вразъ зъ єго житємъ, надѣями та плянами, — єго прошибло таке саме чутє, якого мусѣвъ до̂знавати чоловѣкъ, котрого заживо четвертуютъ. Зажмуривши очи, о̂нъ въ скажено̂й безпамяти кинувъ ся напередъ, горѣ стѣною, — вхопивъ проклятый образъ и гримнувъ нимъ до землѣ що силы. Золочени̂ рамы роспирсли ся на боки зъ лоскотомъ, — але Германъ не отямивъ ся. О̂нъ скочивъ на полотно и мовь безумный почавъ топтати єго, плювати на малюнокъ, здрапувати фарбу но̂гтями, а далѣ приступивши оденъ конець ногою, хопивъ за другій и роздеръ на два
