тѣло выдає ся хорому важкимъ ударомъ. Германъ самъ не знавъ, що зъ нимъ стало ся сегодня. »Чи я мало спавъ, чи перестудивъ ся, чи що такого?« — воркотавъ о̂нъ самъ до себе, чуючи въ собѣ тоту дивну, нечувану змѣну. Єму здавалось именно, що на все о̂нъ нынѣ дивитъ ся якимись новыми очима и що весь Бориславъ нынѣ для него якійсь новый свѣтъ. Що се мало значити? Чому, напримѣръ, худи̂, нужденни̂, чорни̂ лиця ро̂пнико̂въ працюючихъ коло ямъ, нынѣ такъ глубоко щемѣли въ єго серци, а звычайно навѣть уваги єго не звертали на себе? Чому ихъ порвана, перегнила, зароплена одежа нынѣ обходила єго далеко бо̂льше, нѣжь груды воску, котри̂ они разъ за разомъ вытягали зъ ямъ? О̂дки єму прийшла въ голову думка, що тамтому въ ямѣ муситъ бути страхъ негарно сидѣти въ тако̂й глубѣни и въ тако̂й задусѣ цѣлыхъ 6, а то неразъ (въ єго ямахъ) и 12 годинъ? Що за невидима сила навернула єму на голову пытанє: якже то муситъ ся жити дома тымъ людямъ, коли они волятъ ити сюды за такій нужденный заробокъ та страшно бѣдити? »Нужденный заробокъ!… Страшно бѣдити!«… Такъ, тоти̂ именно фразы, зъ котрыхъ о̂нъ неразъ такъ ѣдко насмѣвавъ ся, въ котрыхъ правду нѣколи не хотѣвъ повѣрити, просунули ся теперь черезъ саму тайну глубѣнь єго душѣ, мовь чорни̂ хмары, передвѣстники бурѣ. Що стало ся зъ Германомъ? Якимъ чудомъ приходитъ о̂нъ до подо̂бныхъ рефлексій, о̂нъ, твердый, практичный, вырахованый Geschäftsmann, — о̂нъ, у котрого ставало на то̂лько серця, щобъ за найменше припо̂зненє, за найменшу недбало̂сть, за найменше грубе слово навѣть урывати своимъ робо̂тникамъ зъ платнѣ? О̂дки о̂нъ самъ теперь приходитъ до подо̂бныхъ ду-
